Роздуми про гігієну і переклад у часи корона-вірусу | EVEREST. Переклади
Logo
Роздуми про гігієну і переклад у часи корона-вірусу
Дата 18/05/2020

Про ставлення до гігієни в німецькомовному просторі, де мені за специфікою освіти і праці довелося провести багато часу, хотіла написати вже давно. Карантин, пов´язаний із корона-вірусом, який застав мене у Відні, і всюдисущі розмови про «нову нормальність» допомогли викристалізуватися думкам і навіть поєднати їх із проблемами перекладу.

 Нова нормальність, мушу визнати, мені подобається: я і раніше носила з собою дезинфікатор для рук, не дуже любила ручкатися, натискала клямки ліктем або використовуючи серветку, уникала поїздок в громадському транспорті в години пік, а коли була епідемія грипу – ховала обличчя за шарфом і тікала в протилежний кінець вагону, якщо біля мене хтось пчихав і кашляв. От тільки тоді ловила на собі здивовані погляди, а тепер нарешті відчула себе нормальною!

 Як науковець звикла узагальнювати, маючи в основі велику емпіричну базу. Не бракує емпіричних прикладів і до теми цієї статті, а кожна осписана ситуація не є одиничною, а такою, яку спостерігала багато разів. Та все ж – це мій особистий, суб´єктивний досвід.

Антигігієна як протест проти стерильності

У своїх статтях на everest.com я вже писала про те, що явища та реалії, важливі, поширені чи проблемні для певного суспільства, зазнають на рівні мови сильної диференціації і представлені багатьма словами та виразами:

Що ми бачимо у дзеркалі мови?

Deutsche vita II або Фекально-анальні пристрасті

При цьому часто спостерігаємо не прямий зв´язок, а «від супротивного», який у випадку з німецькою мовою виявляється домінуванням у німецькій фразеології (і лайці) лексики, що пов´язана з видільними функціями організму і є свідченням охайності носіїв цієї мови. Справді, з німцями в Європі пов´язують стереотипи про чистоту, порядок і дисципліну, тому й не дивно, що німецькі лайливі слова (в основі яких завжди лежить порушення табу) походять з фекальної сфери, а словники фіксують довгі синонімічні ряди на позначення брудної людини: так, на основі словників віденського урбанолекту я нарахувала понад 30 позначень брудної, недоглянутої людини, а також позначення специфічних форм бруду (Zeanziger – бруд між пальцями на ногах або Hoftrauer – бруд під нігтями). Виходячи з висунутої гіпотези, така диференціація не свідчить, що віденці недоглянуті, а навпаки – що гігієні надається важливе значення і лається все, що відхиляється від норми. Натомість знаний літературними провокаціями австрійський письменник Томас Бернгард у комедії «Старі майстри» присвятив «брудним віденцям» довжелезний пасаж, з якого за браком місця зацитую лише уривок:

Що не кажи, а віденці таки найзамурзаніші мешканці Европи, науково доведено, що віденець протягом тижня використовує не більше одного брусочка мила, так само, як науково доведено, що труси він міняє раз на тиждень, а сорочки найвище двічі, а всі віденці, нагамуз узяті, стелять свіжу білизну хіба що раз на місяць /…/. (Томас Бернгард. «Старі майстри», переклад Тимофія Гавриліва (1999: 79)).

Тож культурологи і соціологи розглядають домінування в німецькій культурі і мові скатологічного елементу як форму вербального порушення табу, як протест проти сильного реґламентування життя в німецькомовному просторі та тиску суспільних правил дотримання чистоти і порядку. Зиґмунд Фройд же зі свого боку трактував підкресленене значення чистоти і порядку як захисну реакцію проти інтересу до брудних речей. Виходить таке собі замкнене коло…

Розмаїття позначень виявляється іноді для перекладачів справжнім випробуваннм. Пригадую ситуацію, коли ще студенткою в ранніх 90-их я супроводжувала українську групу до Німеччини і перекладала в ресторані майстер-клас готування рибної юшки. Перекладали ми позмінно з колегою, і я вибрала кулінарний семінар, бо мені видалося, що це буде простіше, ніж переклад екскурсії суднобудівним заводом, який ми мали відвідати пообіді. Як же ж я помилялася! Північ Німеччини, близькість моря, розмаїття риби…:

 Отож, коли колоритний кухар повідомив, що продемонструє як варити рибну юшку з … і назвав рибу, якої я не знала, я бадьоро переклала, що «для рибної юшки нам знадобиться РИБА». Цей переклад не викликав здивування в українських туристів, звиклих до того, що рибна юшка вариться з якоїсь однієї риби, яку пощастило купити чи зловити самотужки. Виклавши рибину на стіл, кухар знову попрямував до холодильника і, вийнявши велику рибину, сказав, що наступним складником буде … ще одна риба, назву якої я також почула вперше, але миттєво зорієнтувавшись, бадьоро переклала: «Тепер нам знадобиться ВЕЛИКА РИБА». На деяких обличчях в залі з´явилося здивування. Та коли кухар втретє заглянув до холодильника, дістав з нього маленьку рибинку, назву якої – ви вже здогадалися – я також почула вперше і ще не впавши остаточно духом переклала: «І ще нам знадобиться МАЛЕНЬКА РИБА», зал нестримно реготав.

Та повернімося до теми гігієни. Незвичним для українців, особливо старшого покоління, яке звикло, що немовлят купають щодня у відварах трав, є те, що в німецькомовному просторі купіль зазвичай відбувається раз на тиждень. Коли я розповіла про це своїй знайомій, мамі чотирьох дітей, вона невимовно втішилася, адже до того часто мала погане сумління, бо не завжди встигала покупати новонародженого щодня.

Серед німецьких і австрійських мамів поширене також правило «п´яти секунд»: якщо щось впало на землю, але пролежало не довше п´яти секунд, то можна не хвилюватися і дати дитині смоктунець, який випав у пісочницю чи булку з тротуару. Так само звична справа – випустити кількамісячну дитину повзати в парку не тільки по травичці, але й по тротуару, де так цікаво досліджувати кинуті на землю несумлінними співгромадянами недопалки та інше сміття.

А як вам ідея з повзунцями-шваброю: повзунці із торочками на ручках, ніжках і животику, завдяки яким малюк, повзаяючи, «поліруює підлогу»!? Виробники подають товар як «жартівливий подарунок для молодих батьків», та, як відомо, в кожному жарті – доля правди. Тим паче, що ще до появи цих повзунців в одному з німецьких журналів для батьків читала колись цілком серйозну пораду, використати нестримний потяг дитини до руху для прибирання помешкання, вдягнувши на неї кошлатий комбінезончик.

betterthanpants.com

Віденські батьки не мають нічого проти, якщо їхні малюки тамують біль від прорізування зубів, гризучи поруччя чи ремінці для фіксування візочків у громадському транспорті. Коли у Відні появилися нові трамваї зі спеціальними місцями для дитячих візочків і ремінцями для їхнього фіксування і я вперше побачила, як дитина, сидячи у неприщепленому візочку, гризла цей ремінець, то спробувала на відстані дати мамі знак. Яким же було моє здивування, коли та, глянувши на свого заслиненого малюка із ремінцем у роті, подивилася на мене із нерозумінням, а коли ремінець випав дитині з рук і вона нетерпляче запхикала – мама сама вклала його дитині до ротика. Відтоді такі сцени я спостерігала десятки якщо не сотні разів…

Місце для дитячих візочків у трамваї «Віденських ліній» (Wiener Linien).

Позитиви такого виховання – дітей не смикають, як це часто спостерігаємо в Україні: «Туди не йди – там бабайка», «Не ставай в калюжу – промочиш ноги», «Не сідай, бо забруднишся» тощо, а вдягнувши відповідний одяг, дають можливість пізнавати світ. Тож зрозуміло, що Matschhose/в Австрії: Gatschhose (дослівно: «штани для багнюки») поряд із ґумовцями – предмет дитячого гардеробу № 1.

https://www.bms.eu/buddelbekleidung

Була вражена, почувши, що в українській на позначення таких штанців прижився покруч з російської і англійської: грязепруфи (proof – англ. «(водо)непроникний»). Хоча ще з дитинства пам´ятаємо такі назви як «балонові штани»/«балонки» (названі за типом непромакального матеріалу, з якого шилися) чи «непромакальні/дощові штани».  Поряд із Matschhose/Gatschhose в німецькій мові зустрічаємо також Regenhose («штани-дощовики») та Buddelhose («штани для пісочниці»), що знову ж таки вказує на важливість цього типу одягу.

Окремо варто згадати про миття рук, яке зараз ставлять на перше місце у запобіганні корона-вірусу. У віденській початковій школі, яку відвідував мій молодший син, після прогулянки і перед обідом руки мили тільки діти, чиї батьки походили з країн колишнього соцтабору. Цікаво, що вчителька до цього процесу також не долучалася. Ні, це не була якась зацофана школа, навпаки – доволі престижна, а діти переважно походили з родин лікарів, адвокатів, викладачів, підприємців… Зрозуміло, що за таких обставин складно переконати дитину вдома, наскільки важливо ретельно мити руки. Тож створення «Червоним хрестом» веселої пісеньки про важливість миття рук «Händewaschen. Ein Ohrwurm», яка на початку карантину відразу «підірвала» інтернет, було вже давно на часí. А для нас, германістів і германісток, це ще й нагода насолодитися милозвучним австрійським варіантом німецької мови:

Händewaschen. Ein Ohrwurm.

У цьому контексті хочеться позитивно виділити українську школу, в якій навчався в початкових класах і повернувся туди зараз мій старший син (виявляється, на фоні масового виїзду за кордон чи принаймні мрій про це, є й таке: молодь, яка, незважаючи на соціалізацію і володіння іноземною мовою на рівні рідної, вирішує повернутися в Україну) – Львівську СШ № 9. Вчителька початкових класів на власному прикладі навчила дітей ретельно мити руки і ця звичка залишилася дотепер. А ще – ощадити електроенергію, вимикаючи світло там, де його не потрібно і пояснюючи дітям, що таким чином ми бережемо не тільки гривні в наших гаманцях, а й передусім наше довкілля. Ці маленькі, конкретні кроки істотніші, ніж «обсмоктування» модної теми і тусування на демонстраціях протесту.

Натомість моїх дітей дуже здивувало, що багато їхніх друзів-австрійців щодня миють голову – абсолютно невмотивовано не тільки з огляду на гігієну, але й з погляду естетики, адже багато хто погодиться, що найгарніше волосся виглядає на другий день після миття. До речі, вже не пригадаю назви продукту, але колись зустрілася мені реклама, де обіцяли «ефект волосся на другий день після миття».

Andere Länder, andere Sitten … або Про тротуари і ходіння босоніж

Як сказав Антуан де Сент-Екзюпері – «Усі ми родом з дитинства». От тільки умови, в яких проходило дитинство, різні, а тому й – різні звички, які часто залишаються в нас на все життя. Покоління німців середнього віку виростало в справді стерильній атмосфері. Ця стерильність була особливо притаманною маленьким містам і містечкам. Пригадую свою першу подорож до ще Західної Німеччини 1989 року. Вразила не тільки чистота, а й те, що на власні очі побачила, як тротуари «мили шампунем». Дійство, звичне для західнонімецького містечка, було для тоді ще радянського Львова чимось на межі фантастики, а проте відбувалося там того ж самого року – перед приїздом останнього генерального секретаря КПРС Михайла Горбачова і увіковічнилося в пісні «Новина у місті Львові» Андрія Панчишина – на жаль, вже покійного барда і поета, співтворця театру-кабаре «Не журись!»:

Всю бруківку мили милом,

а шампунем тротуар.

Щоб блищєло, як проїде

ґенеральний секретар.

 Послухати пісню за лінком:

Читачі молодшого віку, які слухатимуть цей запис, мабуть дивуватимуться бурхливим реакціям (сміх залу), коли наче б то не так вже й смішно… Тому додам, що це була одна з перших публічних критик радянської влади і її очільників, яка спричиняла стан ейфорії і передчуття близьких змін.

Виходячи з чистоти громадського простору, зрозуміло, чому німці не роззувалися, приходячи в гості, чим дивували українців, які виростали у громадському просторі, чистота якого залишала (і залишає) бажати кращого. Крім тротуарів хочу тут окремо згадати й житлові умови в типових львівських «польських» будинках із загальними балконами (по яких часто бігали повноправні мешканці цих будинків – щурі) і туалетами на балконі. Читачі погодяться зі мною, що звичка ходити босоніж у туалет – проблема, з якою бореться вже роками моя знайома зі своїм чоловіком-німцем – за таких умов просто не вироблялася. Виростала в такому будинку і я, тому, заходячи на загальний балкон, звикло тупотіла ногами, щоб щурі відчули, що хтось іде, розбіглися по кутках, і не налякали, випадково шмигнувши переді мною.

Хоча і загальні балкони бувають різними:

Засклене подвір'я музичної школи м. Відень у 19 районі, яке використовують як концертну залу. Фото – авторки

... і його «бідний львівський родич»

В австрійському варіанті на позначення такого балкону із входами до помешкань з внутрішньої сторони, використовується запозичення з чеської (pavlač ) – Pawlatschen. Цікаво, що колись і старі львівські подвір´я з загальними балконами були незрівнянно затишнішими, бо обжитими, ніж тепер, коли багато колишніх квартир займають фірми-одноденки.

Щодо спільного туалету на балконі (який моя сім´я ділила з родиною відомих акторів Львівського театру імені Марії Заньковецької), я комплексувала все своє дитинство, аж поки хтось із перших німців, яких запросила в гості, не прокоментував: «Як шармантно – як у Парижі!». Тепер, коли ця екзотика залишилася в минулому, можу похизуватися в товаристві: «Актор Х / акторка Y, з якими я колись ділила туалет … » Та тоді, у середині 80их, пригадую, як хвилювалася, що подумає про мене і мою сім´ю дівчинка із НДР, яка в рамках шкільних обмінів мала жити в нас кілька днів. Тож заздалегіть придумала пояснення, що, мовляв, туалети в квартирі – це не дуже гігієнічно, тому в нас туалет знаходиться на балконі. А моя подруга, яка займалася в художній школі і мала вдома запаси яскравої блакитної і золотої фарби, ще й висунула геніальну ідею як прикрасити цю доволі непривабливу локацію, розмалювавши старий польський не діючий умивальник. Тепер шкодую, що не зробила фото цього нашого витвору мистецтва. З плином часу фарби зблякли, а кілька років тому зник і сам умивальник і зараз прикрашає, напевно, стіну якогось новомодного закладу в центрі Львова або чекає на покупця в антикварній крамниці…

 

Щодо повноправних мешканців старих львівських будинків – щурів, розповім вам одне незабутнє враження мого раннього дитинства. Це було відвідання Львівського оперного театру безпосередньо перед його закриттям 1978 року на тривалу реставрацію. Так от, велетенські щурі там бігали по сцені під час (!) самої вистави. Оскільки ставили «Попелюшку», то це було навіть дуже доречно і вражало своєю «казковістю»; тому я не могла зрозуміти, чому обурюються мої батьки …

На відміну від німців, австрійці, прийшовши до вас додому, роззувалися частіше – це й зрозуміло, бо за моєї пам´яті австрійські міста не вирізнялися німецькою вилизаністю. А Відень і поготів, де нестримна любов його мешканців до собак проступає у вигляді Lackerl (калюжок), які прикрашають тротуари і стіни чи не кожного розкішного будинку чи «псясими руїнами» (Hundstrümmerl), які залишають неприбраними несумлінні господарі чотирилапих. У боротьбі з «псячими руїнами», які українською також мають образну назву («псячі міни»), в місті час до часу відбуваються різні оригінальні акції.

Lackerl («псяча калюжка») Фото авторки.

https://stadtpsychologie.at/hundstruemmerl

Так, на початку 2000-их мешканці австрійської столиці майстрували прапорці із зубочисток і кольорового паперу і встромляли їх у собачі екскременти, щоб таким чином наочно привернути увагу до проблеми (див. фото вгорі). 2006 року в рамках ініціативи «Батьки проти собачих екскрементів» було зібрано 130000 підписів, що стало основою для того, щоб проблемою серйозно зайнялися на рівні міста, впроваджуючи (і час до часу збільшуючи) штрафи і використовуючи соціальну рекламу, яка мене завжди дивувала своєю реалістичністю:

 

А кілька років тому увагу до проблеми привернув і наш співвітчизник Ігор Д., про що навіть повідомляли в газетах (https://www.heute.at/s/132-hundstrummerl-auf-50-metern-26270406, 27.01.2017): нарахувавши на відрізку 50 метрів аж 132 «псячі міни», зняв це видовище на відео.

Ще одна віденська реалія – фіакри – також не сприяє чистоті міста. Відомо, що перші враження – найсильніші, тому розповім вам свою історію знайомства з Віднем, яка пов´язана із кіньми:

Під час першого візиту до австрійської столиці 1994 року мені пощастило жити не тільки у самісінькому її центрі, а й до того ж у відомій пам’ятці архітектури – Otto WagnerSchützenhaus на каналі Дунаю.

Otto Wagner-Schützenhaus. Фото авторки

Збудований 1904 – 1908 р. у стилі юґендстиль за проектом відомого архітектора Отто Ваґнера, цей будинок увіковічнений у вірші Тимофія Гавриліва «Червоний млин»:

/…/

І дім, який я добре знаю:

Внизу шляхетна кров Дунаю

Струмує чистою блакиттю,

І вічність зрівнюється з миттю,

І над потоками у шлюзі

Поет готує каву музі.

/…/

Задуманий як частина шлюзових споруд на каналі Дунаю, за призначенням будинок не використовувався, а багато років слугував навчальним центром Федерального міністерства геодезії та картографії. Зараз тут знаходиться ресторан «Otto WagnerSchützenhaus». Із перекладом назви згаданого Федерального міністерства геодезії і картографії в мене пов´язана кумедна історія:

На початку професійного шляху я кілька років працювала у Західному відділенні Національної академії наук. Одного разу, коли вже закривала двері кабінету і поспішала додому, до мене підійшов працівник іншого відділу з листом і попросив сказати, з якої інституції він надійшов. На бланку стояло:

«BUNDESAMT FÜR EICHUND VERMESSUNGSWESEN»

«Це спеціальна термінологія, яку я мушу звірити за словником» – відповіла я. Але нетерплячий колега хотів дізнатися «хоча б приблизно звідки лист». «Нууу, якщо приблизно, то це якесь МІНІСТЕРСТВО ДУБІВ І ВИМІРІВ» – переклала, керуючись асоціаціями із «Eiche» (дуб) замість «eichen» (перевіряти виміри).

Та повертаюся до свого першого знайомства з Віднем:

Приїхавши до міста напередодні пізно увечері, вранці виглянула з тераси будинку Отто Ваґнера і, ідентфікувавши найвищу вежу як візитівку Відня, Собор Святого Стефана (Stefansdom), вирушила пізнавати місто. Спершу пішла вздовж каналу Дунаю, потім завернула на Ротентурмштрасе, де мене вразили розкішні, схожі на львівські будинки, тільки на 2-3 поверхи вищі і бездоганно відреставровані. Та найбільше здивування викликали всюдисущі запахи кінського посліду і сечі (додам, що в ті роки кінські брички ще не належали до туристичних атракцій в українських містах). Не те щоб я була незвикла до таких «ароматів», навпаки – проводячи літні канікули в селі, пасучи корову і возячись «на фірі», я з цими запахами виростала; от тільки в моїй уяві за ними були зарезервовані ареали зелених лугів і битих запилючених шляхів, а тут раптом вразило сусідство фекального і елегантного – те, як невимушено переступали через купи посліду і калюжі кінської сечі елегантні жінки на високих підборах і торбинками Chanel та жевжикуваті молодики в костюмах Armani і мобільними телефонами (нагадаю – це був 1994 рік і мобільні тоді були неабиякою рідкістю, проте вже буквально за рік ситуація кардинально зміниться). Пригадую, біля крамниці косметичної мережі Douglas стояли працівниці і прискали на перехожих популярними тоді парфумами Dune (Christian Dior, 1991). І ось так в хмарці із вишуканих парфумів і кінських запахів блукала я вперше центральними вуличками Відня, милувалася неповторною архітектурою і вітринами крамниць, назви яких знала до того тільки на слух. Від цієї першої прогулянки запах продуктів кінської життєдіяльності в моїй свідомості й асоціюється із вишуканість загалом і з Віднем – зокрема.

Ратуша. Wien.info

Оглядове коло в Пратері. nrs.gutereise.de

/…/

Де Ратуша, неначе торт

І до розширення аорт

Призводить колесо, як сонях

Правдиві цісарі на конях

І памятників, як грибів

/…/ (Тимофій Гаврилів. Червоний млин)

Цікаво, що через багато років після цієї прогулянки, на вулиці, де я побачила вперше сліди від коней, появиться мій улюблений салон морозива – Eis Greissler, де з поміж дуже оригінальних креацій буде й десерт під назвою «Pferdeäpfel»  (евфемістичне позначення кінських екскрементів, дослівно «конячі яблука»).

Eis Greissler. Pferdeäpfel.

Сьогодні найбільше у Відні мене вражають щотижневі сліди бурхливих вечірок, які «прикрашають» тротуари і для яких в народі використовують дуже образну і влучну назву – Kotzpizza (Kotz – від «kotzen» (вульгарно на позначення процесу блювання)). Цікаво, що це слово існує, так виглядає, лише в усному варіанті – я не знайшла його ні в словниках, якими користуюся, досліджуючи пейоративи, ні (і це здивувало!) навіть в нетрях інтернету. Позитив карантину і пов´язаного з ним закриття ресторанів і барів –зникнення цих «піц».

Зауважу також, що разом з мультикультурністю в європейські міста прийшли й такі звички, яких раніше там не було, – як-от лузання насіння чи плювання на тротуари.

Щодо наслідків атмосфери, в якій виростали західні європейці середнього віку: Очевидно, що з використанням різноманітної побутової хімії пов´язувалися й алергії, про яке моє поління українців і не підозрювало, а тому під час студентських обмінів на початку 90их сприймало як жарт чи «капіталістичні витрибеньки», коли хтось із німецьких студентів чи студенток казав, що в них алергія на горіхи, салеру чи – пік кумедності – котів. Дивувало також і сприймалося як невихованість, коли, прийшовши в гості, хтось казав, що він чогось не їсть, адже нас виховували, що в гостях слід все спробувати щоб не образити господиню.

Натомість у моїх українських ровесників алергія тоді була хіба на квитковий пилок. Це й не дивно, адже виростали ми в середовищі, в якому крім двох сортів прального порошку весь спектр іншої побутової хімії заміняли сода та хлорка. Тому, коли впала залізна завіса, наші носи були відкриті до нових запахів і вбирали їх з неймовірною інтенсивністю. Коли 1992 року до Львівського університету приїхав перший західний професор, не знаю що мене вразило на його лекції більше – колоритні австрійські слова, які були геть не схожі на ті, які вчила ще зі шкільної лави (Erdäpfel = Kartoffel, Paradeiser = Tomaten, Karotte = Mohrrübe, Marillen = Aprikosen …) чи запах, який розповсюджувала в аудиторії його свіжо випрана сорочка. Колишні східні німці розповідають, що так само сприймали запахи, коли отримували пакунки від своїх родичів із Західної Німеччини – аромати справжньої кави, шоколаду, жуйок, косметики зливалися в один, «західний» запах. Коли ж ці товари і нова побутова хімія заполонили наші крамниці, сприйняття запахів притупилися.

Згаданий факт, що австрійці більш звиклі до роззування в приміщеннях, може мати й антигігієнічні вияви:

Чекаючи в приміщенні початкової школи, коли закінчаться уроки мого сина, спостерігала як одна із вчительок, кабінет якої розміщувався на першому поверсі, завжди ходила босоніж в шкарпетках не тільки класом, але по фойє і навіть у туалет. Ну, подумала, побачивши це вперше, може то в неї хоча б шкарпетки окремі; та виявилося – ні: повитиравши своїми ступнями шкільне приміщення, вчителька запихала ноги у вуличне взуття і чемчикувала додому. Я розумію – школу добре прибирали, але в цьому ж фойє чекали десятки батьків, які щойно ступали тротуарами, про стан яких вже було сказано.

Та найбільше мене вразив одного разу мій співмандрівник, молодий австрієць, з яким їхала у потязі «Київ – Відень»: роззувшись, він ходив у шкарпетках не тільки по купе, але й по коридорі і – знову ж таки – у туалет (як виглядає туалет у поїзді та ще й на другу добу подорожі – читачам пояснювати не треба), а потім, не скинувши цих шкарпеток, вистрибнув на свою поличку і солодко заснув…

P.S. Дописавши цю статтю, вирішила вийти на прогулянку і побачила нові приклади, які засвідучують, що до «нової нормальності» ще далеко та трохи заспокоюють моє сумління, що не після кожного повернення з вулиці дезинфіковую підошви взуття (як це робить зараз під час карантину моя знайома, вихідка з Балкан): сусідський хлопчик, який в шкарпетках збігав у фойє до поштової скриньки і немовля, яке мама пустила повзати по парковій доріжці…

Приклади з удожньої літератури:

Бернгард Томас. Старі майстри. В: Бернгард Т. Старі майстри. Комедія. Елізабет ІІ. Катма комедії. Переклад з української Тимофія Гавриліва. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.

Гаврилів Тимофій. Червоний млин. В: Закони географії. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. С. 32-33.

Титульна заставка: https://www.politico.com/news/magazine/2020/03/19/coronavirus-effect-economy-life-society-analysis-covid-135579.

Авторка статті –Оксана Гаврилів, мовознавиця, ґерманістка, австріяцистка. Доцентка кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка.