Запитайте дитину, нащо нам потрібна мова, і ви отримаєте відповідь на кшталт «щоб розмовляти» або «щоб розуміти один одного». Комунікативна функція, безсумнівно, найочевидніша і найважливіша функція мови, проте трактування мови як виключно інструменту для порозуміння, яке властиве й багатьом дорослим, надто вузьке і не враховує її естетичного та інших аспектів соціального виміру. Справді, з одного боку:

 «Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.»

 а проте:

«А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!»
(Тарас Шевченко)

За допомогою слів ми можемо зробити комусь приємність (похвалити, побажати добра), а можемо – завдати болю, який на свій лад буде не меншим, ніж біль від фізичної агресії. Про таку особливість мови говорить й народна мудрість, яка промовляє з прислів’їв та приказок і виділяє як позитивний вплив слова, так і негативний, а також непоправність наслідків словесної образи:

Від ласкавих слів утихає гнів.
Від теплого слова і лід розмерзається.
Добре слово солодше від вина.
Ласкаве слово веселить цілий день.
Слово людину підіймає.
Слово чемне кожному приємне.
Лагідне слово – ключ до серця.
 Слово на гору може підняти, а може у болото кинути.
Добрі слова лікують, погані – вбивають.
Гостре словечко коле сердечко.
Впік мене тим словом, не треба й вогню.
Язиче, язиче, лихо тебе миче, тільки те й робиш, що людей гробиш.
 Вдариш шаблею – заживе пізно чи рано, вдариш словом – вічно ятритиме рана.
Від меча рана загоїться, а від лихого слова — ніколи.
Вода все сполоще, тільки злого слова ніколи.
Не заживає рана від лихого слова.

 Мова як оберіг rice experiment

Вплив слова виходить поза межі людської комунікації, ба навіть поза межі комунікації з живими істотами. Пригадую, колись читала про японського вченого, який провів експеримент із трьома горщиками рису: з одним розмовляв, кажучи йому гарні слова, другий – лаяв, а на третій на звертав уваги. Результат: перший стояв у воді духмяний, другий – прокис, а третій засмердівся… Не беруся коментувати цей експеримент з позиції мовознавства, проте факт, що віра у магію слова лежить в основі евфемізмів (так, гуцули, боячись накликати словом ворога на своїх овець, називають ведмедя «вуйком», а страх перед смертю спонукає нас до вживання завуальованих висловів як от «біла пані», «кульгава») чи поширених в українській мові прокльонів, які формально є побажаннями добра («А бодай би тобі добре було!», «А щоб ти здоровий ріс!») або кумедними побажаннями («А щоб тебе качка копнула!», «А най би тебе пес облизав!», «А бодай би ти скис/скисла!»). Вживаючи ці слова і вирази сьогодні, ми не задумуємося про їхню магічну природу, а робимо це за звичкою, віддаючи данину традиціям, наприклад, вигукуємо «Ой яке ти паскудне!» і вдавано «плюємо» на немовля чи маленьку дитину. Наші ж предки таким дзеркальним маскуванням дійсності, коли добре називають поганим, а низьке – високим, намагалися ввести в оману надприродні сили і поганських богів. На мову покладалася роль оберега – функція, відома у мовознавстві як апотропеїчна.

Ось так, згадавши дітей, ми підійшли до одного із двох аспектів мовної дії, які хочу розглянути у цій статті.

Мова як інструмент інфантилізації або Львів як дитсадочок

Sacher MasochОстанніми роками дедалі частіше зустрічаються нарікання, мовляв, Львів приваблює «не тих туристів». Та чи ж треба цьому дивуватися, якщо місто активно пропагує туристичні атракції, які повертають нас до фаз раннього дитячого розвитку, описаних ще Зиґмундом Фройдом – фекальної (покопати каву у «Копальні кави») чи фалічної (запхати руку в кишеню скульптури Захера Мазоха), а картинна галерея рекламується не можливістю оглянути твори мистецтва, а покружляти на каруселі і сфотографуватися на тлі грубо вирізаних фанерних «витинанок». Що вже казати про недвозначні понаддимензіональні реклами нічних клубів, які зустрічають вас, ледве ви зійдете з потяга? Та облишмо останній, еротичний, аспект (гідний, безсумнівно, окремого дослідження) і повернімося до мовного.

dreckНе розв’язавши проблеми зі сміттям реальним, у львівській міськраді вирішили вихлюпнути на містян і гостей міста нову порцію сміття мовного. До «мовного сміття» належить як безупинна аудіореклама у громадському транспорті, так і, на мою думку, невмотивоване оголошення зупинок англійською (адже жоден іноземний турист, кажу це зі свого багаторічного досвіду співпраці з іноземцями, який не вміє читати кирилицею, не наважиться подорожувати якщо не без карти із відтвореними латинським шрифтом назвами вулиць, то хоча би без адреси спрямування, яку він виписав латинськими буквами і може ідентифікувати на слух з оголошення українською мовою). Для порівняння: у віденському громадському транспорті англійською звучить лише назва вокзалів і тієї станції, де можна пересісти на автобус, що курсує до летовища, а також оголошення у випадках змін в русі транспорту.

Те саме стосується оголошень на вокзалах: ні на віденському, ні на братиславському чи будапештському вокзалах (називаю лише ті, якими мені довелося користуватися останніми роками), міжнародні потяги не оголошуються ні мовою призначення (як це робимо ми, оголошуючи московський потяг російською), ані англійською.

platz geben

Та повернімося до львівського громадського транспорту: віднедавна, користуючись міським електротранспортом, львів’яни і гості міста можуть відчути себе у ролі дитсадкової малечі: «У трамваї (тролейбусі) можна сидіти, стояти, дивитися у вікно, тихенько розмовляти по телефону, читати в Інтернеті. І бажано поступатися місцем літнім людям, вагітним жінкам та дітям» – чуємо повчання із гучномовця (тут і далі цитати із статті “Львівські трамваї «заговорять» новим голосом“).

Подумали і про тих, кого батьки не навчили в дитинстві своєчасно оплачувати проїзд: «Компостер завжди у межах вашої досяжності», «Здивуй контролера – покажи закомпостований квиток», «Зберігайте спокій – квитків вистачить на всіх»,  «Придбайте і закомпостуйте квиток – будьте дужими».

Таких оголошень не почути в німецькомовному просторі, адже вирішувати чи їхати «зайцем» чи платити штраф – особисте право кожної дорослої людини, а контролера неможливо ні здивувати, ні вмовити – штраф доведеться платити кожному – чи ти місцевий, чи необізнаний турист.

Окрема тема – оголошення «Довкола стільки красивих жінок. Поступіться місцем», яке є прикладом «позитивної дискримінації», про що я писала у попередній статті (Ґендерінґ і мовна дискримінація). За даними проведеного мною в колі знайомих опитування, сучасними успішними жінками воно сприймається в найкращому разі з байдужістю, нерозумінням або іронією, а в найгіршому – з роздратуванням.

До створення цього мовного сміття спонукали добрі наміри: «Для нас дуже важливо, щоб кожен, хто користується послугами міського перевезення, залишався задоволеним та був у чудовому настрої» – пояснив начальник відділу інформації та зв’язків з громадськістю «Львівелектротрансу» Іван Бондар. Цікаво проте, що для досягнення шляхетного задуму не взялися поповнювати транспортний парк новими комфортними трамваями і тролейбусами (містом, за винятком кількох нових львівських трамваїв і тролейбусів, і далі курсують старі чеські вагони або німецький секонд-генд), відкривати нові маршрути, зменшувати інтервали чи обладнувати затишні зупинки, а вирішили вдатися до словесного креативу: «Хочемо, щоб усі оголошення, які чують пасажири у транспорті, несли не лише змістовне, а й емоційне наповнення». Та от емоції і гумор – тонкі матерії і адекватно сприймаються у вузькому колі, яким не назвеш багатотисячні потоки пасажирів громадського транспорту. Та звідки це знати чиновникам? А замість того, щоб звернутися до фахівців, задовольнилися поясненням … співачки (Лілі Ваврін), яка й озвучила нові оголошення: «/…/ вона зазначила, що серйозна інформація, яка подана з гумором, сприймається набагато краще, тому якщо завдяки їй хоча б одна людина усміхнеться і буде мати гарний настрій, то й вона буде щасливою». Та бажаний перлокутивний ефект примушує чекати на себе, адже реакції пасажирів переважно коливаються в межах байдужості і нерозуміння до відвертого роздратування. «Ну до чого тут «будьте дужими»? – дивувалася одна старша пані, почувши оголошення «Придбайте і закомпостуйте квиток – будьте дужими»; а воно тут якраз дуже доречне і є завуальованою рекламою, позаяк «усі тексти аудіороликів написано у дружній атмосфері творчого колективу «Дуже радіо» (PR-директор «Дуже радіо» Діана Гайворонюк).

Що можна сказати про ці оголошення з позиції теорії мовленнєвих актів, так це те, що «Львівелектротранс» бачить своїх пасажирів безпомічними, нездатними істотами або хоче зробити їх такими за допомогою мови. Насторожує, що «оригінальні нововведення» на цьому не закінчаться, адже «Львівелектротранс» – у пошуках «нових ідей, способів та варіантів розмовляти з пасажирами». От тільки не запитали пасажирів, чи зацікавлені вони в такій розмові?

Атмосфера радянського дитсадка відчувається і в тому, як на свята чи й просто на вихідні центр Львова занурюється в голосну музику і байдуже, що хтось вийшов прогулятися містом і зібратися з думками перед прийняттям важливого рішення, що хтось інший повертається з похорону, а ще хтось лежить тяжко хворий за стінами першої ж кам´яниці – «начальство» вирішило, що сьогодні має бути весело усім! Тож на цьому ґрунті неповаги не дивують постійні конфлікти щодо російської попси у громадському транспорті: про смаки сперечатися складно, а почуття національної гідності, як це й не сумно, в багатьох наших співвітчизників атрофоване. Тому висновок напрошується сам собою: заборона будь якої музики в громадському транспорті, як скрізь на світі, а хто бажає – слухає власну у навушниках.

Мова як зброя

Якби ми мали слово, якби ми мали мову, ми не потребували би зброї
(Інґеборґ Бахман)

mova-zbroyaМова не лише віддзеркалює реальність, вона як основна категорія суспільної теорії (за Юрґеном Габермасом 1985: 12) покликана творити і стабілізувати суспільну свідомість і дійсність. Мова – перформативна, адже вона може спричиняти те, що називає, наприклад, оголошуючи війну. За допомогою мови також провокуються війни. Так було у випадку із колишньою Югославією, так знаємо й ми із власного гіркого досвіду – прямому російському вторгненню передували роки вербального насильства: очорнення словами, брудної пропаганди ненависті – до цих способів вдавалися за всіх часів, в добу ж інтернету вони розвивають небачений раніше розмах. Патриція Еванс, яка досліджує тему насильства над жінками, покликається на клінічний досвід терапевтів, який також показує, що фізичному насильству над жінками завжди передувало насильство вербальне (Еванс 1995: 93).З огляду на взаємозв’язок вербального і фізичного насильства, в німецькомовному просторі зараз багато мовиться про «словесне роззброєння».

Цікаво, що для вербальної агресії характерна функціональна полярність: загалом вона виконує функцію заміни фізичної (недарма народна мудрість каже: «Пес, який гавкає, не кусає»), що підтверджують дані Кінера та Губера (1983, 1996) – 90 % агресивної поведінки мають вербальну природу. Боротьба за допомогою слів – цивілізаторне досягнення, про яке Зиґмунд Фройд сказав: «Той, хто вперше застосував замість списа лайливе слово, був засновником цивілізації» (цит. за. Vogl 2013: 7).

Проте у певних середовищах (серед дітей, молоді) вербальна агресія часто виконує протилежну функцію – провокацію до фізичної агресії. В античному Римі така функція вербальної агресії була настільки поширеною, що це відобразилося у приказці «A verbis ad verbera» («від слів до ударів»).

Krieger 

du bist dir, alter Hun, ummet spaher / Du dünkst dich, alter Hunne, unmäßig schlau.

(Ти, старий гуне, маєш себе за дуже хитрого)

Словесні перепалки перед початком битви покликані налаштовувати на войовничий лад і перемогу, їх зустрічаємо як у давньому героїчному епосі («Пісня про Гільдебранта», «Вальтаріус»), так і сьогодні перед боями боксерів (Хто не пам’ятає вербальних провокацій, які виливав на Кличка Ф’юрі?):

«Я товстий як свиня, але цього досить, щоб здолати тебе!» або «Я зароблю купу грошей, бючи таких слабаків як ти!»

Реакція Кличка? «Цього разу я здолаю Ф’юрі. Він наплів стільки образливих слів, що я відповім лише: Fuckoff

Fury Klichko

Порівняння мови зі зброєю лежить в основі багатьох прислів’їв і приказок:

Слово не стріла, а глибше ранить.
Слово може врятувати людину, слово може і вбити.
 Шабля ранить голову, а слово — душу.
Гірше болить від язика, як від ножа.

Мова — важлива складова нашої ідентичності. Тому утисками мови і/або домінуванням іншої мови можна спричинити розвиток комплексу меншовартості. Так на тлі домінування російської мови не дивно, що в середині 80их хтось не уявляв, як мушкетери можуть розмовляти українською, а хтось – що милозвучною українською можна співати рок чи реп. Переходити на російську з російськомовними чи іноземцями – стало своєрідним рефлексом, який зберігся, на жаль, і дотепер:

Заходжу кілька років тому у Львові з австрійською знайомою (славісткою, яка чудово володіє українською, а російською не розмовляє, оскільки її першою іноземною мовою була польська) до крамниці і продавчиня, вловивши легкий іноземний акцент у проханні дати буханець хліба, відразу переходить на російську. На моє запитання, чому вона відповідає російською, знітилась: «Ой, та знаєте, та ми так звикли, що іноземці не розуміють по-українськи».

В перші місяці спостерігала, як переселенці зі Східної України намагалися запитати щось українською, а львів’яни часто відповідали їм російською, демонструючи цим, що немає потреби вчити мову. Тепер дивуємося, чому у Львові чути стільки російської?

Ще один вияв комплексу меншовартості – транслітерування назв українських страв, імен, прізвищ через російську. Як наслідок маємо «vareniki» та «golubci» (замість «varenyky» та «holubci»), а також Ґаліни, Іґорі й Іріни, які, звикнувши до такої передачі власного імені у їхньому першому закордонному паспорті, представляються у світі так дотепер, подекуди ризикуючи викликати напад істеричного сміху (як от назвавшись «Ґаліною» в Італії, де це ім´я пов´язується із куркою). Або вживання російських варіантів скорочень імен – ой і розізлив же мене ведучий «Євробачення» 2017 Володимир Остапчук, представившись зі сцени на весь світ як «Вова»!

varenykyНам довелося зіткнутися із «залізною логікою» «русского мира»: розмовляєш російською – ти російськомовний – ти частина «русского мира» – ми прийдемо визволяти тебе, бажаєш ти цього чи ні. Тож в ситуації російської агресії в Україні не перейти на російську означає – виявити стійкість, не здатися; мова тут відіграє роль тієї «криці», про яку писала Леся Українка у вірші «Слово, чому ти не твердая криця», покладаючи надії на нас, «невідомих братів», і рядками з якого я хочу завершити статтю:

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Авторка статті – Оксана Гаврилів, викладачка, дослідниця пейоративної лексики

Література:

  1. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handelns, Bd. 2.  FAM 1985.Suhrkamp.
  2. Huber A. Die hohe Schule des richtigen Schimpfens // Psychologie heute 1996, Bd. 23, Nr. 11. – S. 28-31.
  3. Evans P. Worte, die wie Schläge sind. Verbaler Missbrauch in Beziehungen. Reinbek bei Hamburg 1995. Rowohlt.
  4. Kiener F. Das Wort als Waffe. Zur Psychologie der verbalen Aggression. Göttingen 1983. Vandenhoek & Ruprecht.
  5. Vogl G. Wort-Gefechte. Sprachliche Gemeinheiten aus Politik, Kunst, Wirtschaft & Sport. Wien 2013. Kremayr & Scheriau.